Боротьба за державність: створення УНР та ЗУНР
На початку 20 століття боротьба за незалежність України велась в умовах складних суспільно-політичних обставинах і, на жаль, закінчилась поразкою. На той час не було єдності в поглядах на державний, політичний і соціально-економічний лад України. Демократи, радикали, соціалісти та націоналісти так і не змогли об'єднатися для досягнення спільної мети — побудови своєї національної держави…
У 1917 р. Україна вступила в новітню добу своєї історії. Не маючи власної державності й територіальної цілісності, країна була розділена між двома сусідніми імперіями - Російською та Австро-Угорською.
Національно-визвольному руху в Україні вдалося активізувати боротьбу за державне відродження України під час повалення самодержавства в Російській імперії. Після перемоги Лютневої революції 17 березня 1917 р. в Києві виник впливовий політично-координаційний центр — Українська Центральна Рада, — який, репрезентуючи інтереси українського народу, за короткий час свого існування — з березня 1917 по квітень 1918р. — пройшов складний шлях від київської міської громадської організації до ініціатора й активного чинника відновлення новітньої української державності — парламенту України. Головою Ради став видатний український історик, авторитетний громадсько-політичний діяч Михайло Грушевський.
22 березня 1917 р. Центральна Рада звернулася з відозвою "До українського народу", у якій закликала селян, робітників, солдатів, городян, інтелігенцію, духівництво зберігати спокій, обирати своїх людей на всі посади, збирати кошти в український національний фонд, творити нове вільне життя. І справді, національне життя в Україні значно активізувалося. Відроджувалися старі й виникали нові політичні організації та партії, відкривалися українські клуби, товариства, відбувалися різноманітні збори.
Важливою подією українського життя стала національна маніфестація, що відбулася в Києві 1 квітня 1917 р. Сто тисяч учасників — солдатів, робітників, студентів, учнів — йшли під українськими національними прапорами. На Софійському майдані відбулося грандіозне віче, учасники якого прийняли резолюцію про підтримку Тимчасового уряду, а також вимагали широкої автономії України в складі демократичної Російської держави та скликання Установчих зборів.
Навесні 1917 р. в Україні сформувалися фактично три влади, між якими почалася запекла боротьба за владу:
Представники Тимчасового уряду - губернські комісари. їм підлягала армія і до них приєдналася російсько-єврейська демократія та інтелігенція.
Центральна Рада, котра весь час поповнювалася новими членами соціалістичних партій.
Ради робітничих і солдатських депутатів, що складалися з більшовиків, меншовиків, есерів; на перше місце в Радах поступово виходили більшовики.
17-21 квітня у Києві проходив Український Національний Конгрес, котрий розглянув принципове питання про автономію України. Соціально-економічних питань Конгрес майже не торкався. Резолюція Конгресу вимагала автономії України у федеративній Росії. Конгрес обрав новий склад Центральної Ради. Президію Ради було обрано у складі: Михайло Грушевський - голова, Володимир Винниченко і Сергій Єфремов - заступники.
Таким чином, Український Національний Конгрес фактично сформував центральний уряд України. Проте на периферії склалося інше становище. Загальним явищем був брак свідомої української інтелігенції. Поруч з українськими Радами виступали "Советь робочих и солдатских депутатов", які ставали дедалі впливовішими організаціями.
16 травня 1917 р. Центральна Рада відрядила до Петрограда свою делегацію на чолі з В. Винниченком. Вона вручила Тимчасовому уряду рішення Конгресу про проголошення автономії України у складі федеративної Росії. Але центр, як і раніше, не бажав поступитися частиною влади.
Після невдачі переговорів з Тимчасовим урядом Центральна Рада звернула пильну увагу на збройні сили України, розуміючи, що з нею будуть рахуватися лише тоді, коли вона впливатиме на армію. У травні в Києві проходив І Всеукраїнський військовий з'їзд. Делегати прийняли рішучу резолюцію про вимогу до Тимчасового уряду і Петроградської Ради солдатських і робітничих депутатів "негайного проголошення принципу національно-територіальної автономії України". З'їзд обрав Український Генеральний Військовий Комітет на чолі з С. Петлюрою.
23 червня 1917 р., щоб і надалі відігравати роль найвпливовішої сили в Україні, Центральна Рада видала Перший Універсал до українського народу, який декларував проголошення автономії України у складі Росії; визначав, що головним джерелом влади в країні є український народ. Незабаром було сформовано уряд України - Генеральний секретаріат. Перший український уряд очолив В. Винниченко.
З липня Центральна Рада пішла на компроміс з Тимчасовим урядом і видала II Універсал в якому зазначалося, що остаточно форму автономії України буде вирішено Установчими зборами Росії.
25 жовтня (7 листопада) у столиці Росії Петрограді під керівництвом більшовицької партії відбулося збройне повстання. Владу Тимчасового уряду було повалено. II Всеросійський з'їзд Рад проголосив Росію Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів та ухвалив Декрети про мир і землю. Було сформовано новий уряд - Раду Народних Комісарів (РНК) на чолі з Леніним.
Події у Петрограді та захоплення влади більшовиками підштовхнули Центральну Раду 7 (10) листопада 1917 р. виступити зі своїм III Універсалом, яким проголошувалося створення Української Народної Республіки (УНР) у федеративному союзі з Росією. До складу УНР увійшли дев'ять українських губерній, включаючи Донбас, Харківщину, Південь, у т.ч. Таврію (без Криму).
Проголошення УНР стало видатною подією в житті українського народу. Вперше після Гетьманщини XVII-XVIII ст. було відновлено українську державність. Це був знаковий етап у розвитку Української національно-демократичної революції.
Залишаючись на автономістсько-федералістичній платформі, Центральна Рада не визнала Ради Народних Комісарів за центральний уряд Росії і виступила ініціатором творення федерації на засадах однорідно-соціалістичної влади. Це призвело до конфлікту між РНК і Центральною Радою, що набував дедалі гостріших форм
В самій Україні ситуація дедалі ускладнювалась з посиленням позицій більшовиків, масовим переходом під їх контроль місцевих рад, які брали в свої руки владу над цілими регіонами.
9 січня 1918 p., Центральна Рада проголосила свій IV Універсал. Україна проголошувалася самостійною державою. Проголошення IV Універсалу схвально і радісно було сприйняте всім українським народом. Здійснилася Його віковічна мрія - створено суверенну Українську державу.
На фоні наростаючого невдоволення політикою Центральної Ради, зокрема беручи до уваги Брестський мирний договір, 29 квітня 1918 р. відбувся державний переворот, внаслідок якого до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. В історії України розпочався новий період, який тривав біля восьми місяців і дістав назву - період Гетьманату або Української Держави.
У ніч з 13 на 14 листопада 1918р. у Києві на зібранні опозиційних гетьманському режиму партій та організацій було утворено надзвичайний орган влади - Директорію, яка оголосила про відновлення Української Народної Республіки. Проте надзвичайно важке міжнародне і внутрішнє становище України, а також особисте суперництво Винниченка й Петлюри паралізували діяльність Директорії.
На відміну від УНР на західноукраїнських землях активізувався національно-визвольний рух. Серед населення монархії Габсбургів розгорнувся рух за утворення національних самостійних держав. В умовах розпаду Австро-Угорської імперії була створена 18 жовтня 1918 р. Українська Народна Рада, яка взяла на себе функції об'єднання всіх західноукраїнських земель в одне ціле. Тим часом відроджена Польща також готувалася взяти владу в Галичині. Щоб запобігти цьому, Національна Рада у ніч на 1 листопада зайняла Львів, а потім і всю територію Східної Галичини. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Президентом її став Є. Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) - К. Левицький.
У складній політичній обстановці, Народна Рада звернулася до Директорії з проханням про об'єднання УНР і ЗУНР. Акт злуки УНР та ЗУНР був проголошений 22 січня 1919 р. в Києві, а потім його затвердив Трудовий Конгрес. Однак спроба возз'єднання двох українських держав була приречена залишитися декларацією. Польські війська методично витісняли адміністрацію ЗУНР з території західноукраїнських земель Існування УНР теж ставало дедалі більш проблематичним з огляду на вторгнення радянських військ.
…Трагізм Української національно-визвольної революції був зумовлений тим, що розвивалася вона за вкрай несприятливих внутрішніх і зовнішніх умов. Адже до 1917 р. Україна як геополітична реальність не існувала, а створення національної української державності викликало спротив впливових політичних сил. Країни Антанти підтримували претензії Польщі на західноукраїнські землі та плани білої армії щодо відновлення єдиної й неподільної Росії. Тому лідери українських урядів діяли за міжнародної ізоляції, а власних сил для перемоги з чисельними ворогами не вистачало.
В горнилі визвольної боротьби відродилося саме слово Україна; відродилася державність, яку було найменовано природним словом - українська; зроблено першу спробу соборницького об'єднання українства, закладено підвалини для формування модерної політичної нації.