«Постать митрополита Василя Липківського в розбудові української церкви»
Сьогодні в Україні на державному рівні відзначають 150-річчя від дня народження Василя Липківського – церковного реформатора, першого митрополита Української Автокефальної Православної Церкви, людини великої душі і самовідданого служіння на ниві духовного відродження українського народу.
Василь Липківський народився 20 березня 1864 року в с. Попудня Липовецького повіту на Вінничині. Закінчив Київську духовну академію зі ступенем кандидата богослов’я; через рік став священиком і був призначений настоятелем собору в місті Липівці Київської губернії.
Вже в молоді роки Василь Липківський розумів несумісність таких понять, як українські православні, з одного боку, і російська церква — з іншого; він характеризував тогочасну роль Російської православної церкви в житті українського народу як «повну підлеглість державі російській і рабське виконання її завдань». Він завжди виступав проти безправності церковних громад, проти свавілля вищого духівництва та монастирів. Все це поступово утворило, за його словами, «величезне провалля між зовнішньою величністю й внутрішньою нікчемністю церкви (російської), яка трималася державною — поліцейською підтримкою».
З початку 1917 року протоієрей Василь Липківський став одним із лідерів українського церковно-визвольного руху — руху за утворення Української автокефальної православної церкви, церкви, яка б «говорила» українською. Липківський очолив український релігійно-громадський рух за автокефалію Української Православної Церкви, був одним з ініціаторів створення Братства Воскресіння Хреста та Всеукраїнської православної церковної ради.
22 травня 1919 року отець Василь відслужив першу літургію українською мовою в колись збудованому гетьманом Іваном Мазепою Микільському соборі.
Глибоко символічно, що відбулося це 22 травня 1919 року – в річницю перепоховання праху Тараса Шевченка на Чернечій горі. Величезний Микільський собор тоді не зміг вмістити всіх вірян. Служба Божа, що відбулась у супроводі хору під диригуванням Миколи Леонтовича, викликала неймовірний патріотичний підйом. Народ плакав, чуючи Апостол, Євангеліє та Псалтир на рідній мові. Розплата за це прийшла дуже скоро.
За проведення служб Божих українською мовою ієрархи російської церкви двічі забороняли отцю Липківському проведення богослужінь.
14 жовтня 1921 року, в день Святої Покрови, зусиллями Липківського і його однодумців було скликано Перший всеукраїнський церковний собор у Софії Київській, який затвердив проголошену автокефалію УПЦ та висвятив покладанням рук усього духовенства свого першого єпископа Василя Липківського, обравши його главою Української Автокефальної Православної Церкви — Митрополитом Київським і всієї Русі.
Під проводом митрополита Василя церква почала впроваджувати українську мову в богослужіння і відроджувати давні національні традиції в церковному житті; парафіяни ж брали небувало активну участь у житті своїх церков. УАПЦ стала народною, а її кращих єпископів віруючі вельми шанували й любили, а Василя Липківського називали «народним митрополитом» — духовним вождем українського народу.
Така ситуація не могла не викликати занепокоєння більшовицької влади. У жовтні 1927 року делегати Другого всеукраїнського церковного собору, під загрозою арешту та заслання всіх його учасників та під тиском зрадницької частини єпископату УАПЦ проголосували за «звільнення Василя Липківського від тягаря митрополичого служіння». А через три роки (1930) Українську Автокефальну Православну Церкву — першу незалежну церкву в історії України — було ліквідовано.
Після 1927 року Василь Липківський прожив ще 10 років — усіма забутий, у злиднях, під постійним наглядом «компетентних органів», із періодичними арештами.
За наклепницьким обвинуваченням 73-річного Митрополита незалежної української православної церкви заарештували і розстріляли в застінках НКВС 27 листопада 1937 року. Точне місце поховання Василя Липківського і досі невідоме (на Лук'янівському цвинтарі в Києві встановлено лише символічний пам'ятний хрест).
Трагічну долю Василя Липківського розділили 28 єпископів УАПЦ і тисячі її священників, які дорогою ціною заплатили за вірність Божим заповідям і рідному народу.
У 1997 році собор УАПЦ канонізував Липківського та інших церковних мучеників 20-х років ХХ століття.
Митрополит Василь Липківський — одна із найбільш трагічних фігур у сучасний історії України, людина, яка стояла у витоків творення Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) у часи більшовицької окупації України та розгорнутого тотального владного терору.
Нам залишилися полум’яні рядки його проповідей, сторінки «Історії Української церкви», переклади богослужбової літератури, роздуми про долю народу й заповіт — будувати рідну українську Церкву.
Із часу мученицької смерті Митрополита Василя пройшло 77 років. За цей час Україна стала незалежною державою, однак ті проблеми, за вирішення яких Василь Липківський прийняв мученицьку смерть, так і залишаються тупиковими. Павославним України досі бракує єдності — частина нашого православ’я все ще з’єднана (як кайданами) з церквою іншої держави!
Розкол УПЦ негативно впливає не тільки на розвиток духовності нації. Його наслідки дедалі більше спостерігаємо в інших сферах суспільного життя, а насамперед, в українській політиці, діяльності політикуму країни, окремих представників якого, на жаль, важко назвати патріотами. Також поділ Української Церкви, безперечно підриває основи національної безпеки й цілісності України.
Та маємо надію, що незабаром настане час єднання, подолання ворожнечі та існуючого сьогодні розділення православних вірян з метою утворення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви.
Джерело: відділ з питань внутрішньої політики, зв’язків з громадськістю та засобами масової інформації