Примусово виселені з території Польщі українців, стан і перспективи відновлення їх прав на сучасному етапі

Одним із трагічних наслідків Другої світової війни залишається позасудове примусове виселення у 1944-1951 роках близько 700 тисяч українців з їх предковічних земель Лемківщини, Надсяння, Підляшшя, Холмщини та з територій колишніх Дрогобицької та Львівської областей, які відійшли до Польської Республіки.

Масові виселення українців з етнічних українських земель  проводились в три етапи.

Перший етап. Виселення відбувалося впродовж 1944-1946 рр. на підставі Угоди між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки та Польським Комітетом Національного визволення “Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР” від 9 вересня 1944 року.

Незважаючи на те, що цією Угодою передбачався принцип добровільності, насправді процес виселення українців з етнічних українських земель Лемківщини, Надсяння, Підляшшя та Холмщини за численними свідченнями переселенців та науковими дослідженнями українських вчених не тільки був позбавлений ознак декларованої добровільності, а й відбувався із застосуванням примусових методів, супроводжувався політичними репресіями, антиукраїнською істерією, широким масовим терором проти корінного українського населення з боку польських шовіністичних банд, спаленням українських сіл, жорстоким вбивством тисяч безневинних їх мешканців. Це був брутальний спосіб вигнання українців за етнічною ознакою, виїзд чи не виїзд з батьківського краю ставав питанням життя або смерті всієї родини.

Після «так званого» добровільного переселення за межами рідного краю опинилось 482 800 українців. А ще близько 150 тис., які залишились, за допомогою спільно скоординованої польсько-радянської антиукраїнської військової операції “Вісла”, у 1947 році були поголовно виселені на західні та північні землі Польщі та розпорошені з метою асиміляції серед польського етносу.

Другий етап. Виселення було організовано на підставі Договору між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Польською Республікою “Про радянсько-польський державний кордон” від 16 серпня 1945 року.

За цим Договором протягом 1948 року з території південно-західної частини Турківського району, колишньої Дрогобицької області, Ліського повіту (західна Бойківщина), Мостиського, Медикського, Нижаньковецького, Добромильського районів колишньої Дрогобицької та Львівської областей, що відійшли до Польщі, вглиб УРСР було примусово виселено 9125 осіб.

Третій етап. Виселення відбувалося у відповідності до Договору між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Польською Республікою “Про обмін ділянками державних територій” від 15 лютого 1951 року. За цим Договором в 1951 році з території колишнього Нижньо-Устриківського та частин Хирівського та Стрілківського районів колишньої Дрогобицької області, які були передані Польській Республіці, було примусово виселено в південні області УРСР 32066 українців і членів змішаних родин.

Примусове виселення із рідного краю це був час нелюдських випробувань для українців, принижень та знущань, розлучення цілих громад і родин, величезних людських, матеріальних та духовних втрат, брутального ставлення до них польської і радянської влади, арештів за найменший опір та національне самовиявлення.

Масове виселення сотень тисяч українців з території Польщі до УРСР довгі роки було фактично забороненою темою. І тільки в останній час, після розпаду Радянського Союзу, відкрилися реальні масштаби трагедії українців, які були виселені із своїх споконвічних земель.

Шляхи вирішення проблем примусово переселених українців на сучасному етапі у великій мірі залежать від активного міжнародного співробітництва. Надії на відновлення прав депортованих українців громадські організації сьогодні пов’язують із вступом до Європейського Союзу вигнаних і виселених народів (скорочена назва EUEEP).