Соціальна історія (з досвіду роботи фахівців Святошинського районного у м. Києві центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді)
У народі матерів, що кидають своїх дітей називають зозулями. Це трапляється за різних обставин, зокрема, коли жінки відмовляються від немовлят у пологових будинках або позбавляють батьківських прав через невиконання чи неналежне виконання своїх материнських обов’язків. Але у кожному випадку страждають діти, яких позбавляють теплоти, любові та уваги з боку найріднішої людини – матері.
Звинувачувати в цьому лише жінку? Але вона може і сама до кінця не розуміє, що коїть. Звинувачувати складні часи в державі? Але часи бували й важчим, коли не маючи взагалі нічого, матері не покидали своїх немовлят.
Явище, коли діти при живих батьках залишаються сиротами, називають соціальним сирітством. Щоб попередити такі випадки, працівники Святошинського районного у місті Києві центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді надають допомогу матерям у жіночих консультаціях і пологових відділеннях району…
У кожного з нас є свій шлях, на якому трапляються перешкоди. Але хтось може вирішити їх сам, а іншому необхідна допомога.
До Святошинського районного у м. Києві центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді надійшло повідомлення з пологового будинку про породіллю, що народила дівчинку та виявила намір відмовитися забирати дитину додому.
Молода жінка була незаміжня, вже мала сина 4 років, який проживав разом з її батьками у селі. Катерина приїхала до Києва на заробітки, жила у гуртожитку. Закохалась. Разом складали плани на спільне майбутнє, проте поява немовляти не входила в плани чоловіка…
При розмові з фахівцями Катерина була подавленою. Увесь час з її очей котилися сльози, але годувати чи брати на руки доньку вона відмовлялась. Казала, що не зможе виростити дитину одна, потрібно заробляти на життя, та й родичі дали зрозуміти, щоб додому з іще одним безбатченком не поверталася.
Молодій жінці спеціалістами Центру була надана інформація про її права та обов’язки, залишені контактні телефони, за якими можна звернутись за допомогою. Домовились зустрітись наступного дня і ще раз обговорити ситуацію, що склалась…
Та наступного дня Катерини у пологовому будинку вже не було…
Лікар повідомила, що з самого ранку жінка написала відмову забирати доньку та пішла в невідомому напрямку, сподіваючись на те, що немовлят всиновлюють частіше, і в іншій сім’ї її донька буде щасливішою. Новонароджена дівчинка була переведена в дитячий будинок, дитині дано ім’я, оформлено свідоцтво про народження. Іще на одну сироту стало більше.
Але на цьому історія не закінчилась...
Катерина зателефонувала через пів року одному із фахівців соціальної роботи та стривожено і разом з тим розгублено запитала: «Вибачте, ви мене пам’ятаєте? Ви розмовляли зі мною в пологовому будинку. Я хочу забрати свою доньку і мені сказали, що краще забрати відмову з пологового будинку. І де зараз знаходиться моя дитина?».
Жінка лише тепер зрозуміла, що її рідна кровинка потребує материнської турботи та тепла і ніякі державні заклади не замінять спілкування з родиною.
Як з’ясувалось, дитина до цих пір знаходиться у дитячому будинку. Мати зможе повернути свою доньку і налагодити відносини у родині, незважаючи на той важкий шлях, який їй доведеться пройти до моменту, як дозволять забрати додому дівчинку.
Трапляється й інакше. Буває, дитину з дитячого будинку всиновлює прийомна родина, а за законом ніхто не має права розголошувати таємницю усиновлення. І мати, яка через деякий час хоче забрати свою дитину назад, не може цього зробити. Так і живе все своє життя, вглядаючись в обличчя дітей з думкою «А може це моя дитина?».
Ім’я героїні даної історії змінено, з метою дотримання принципу конфіденційності
Джерело: Святошинський районний у м. Києві центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді.