В Україні поступово удосконалюють систему отримання освіти

Реалізація права на освіту передбачає дотримання чотирьох основних принципів:

-  Наявність – має бути достатня кількість діючих навчальних закладів і програм. Умови, необхідні для їх функціонування залежать від багатьох факторів, включаючи рівень розвитку, при якому вони функціонують: наприклад, для всіх закладів і програм необхідно, щоби було приміщення та інші споруди, санітарно-гігієнічні зручності для осіб обох статей, чиста питна вода, професійний викладацький склад з конкурентоспроможною для внутрішнього ринку оплатою праці, навчальні матеріали та інше; при цьому в багатьох випадках також необхідні такі елементи інфраструктури, як бібліотека, комп’ютери тощо.

-  Доступність - учбові заклади і програми мають бути доступними кожній людині без будь-якої дискримінації. Доступність характеризується трьома взаємозалежними рисами. Першою є недискримінація, тобто освіта має бути доступною для всіх, особливо для найбільш уразливих груп де-юре й де-факто, без дискримінації за будь-якою ознакою. Другою є фізична доступність, тобто держава має забезпечити безпечну фізичну досяжність освіти шляхом надання можливості особі відвідувати навчальний заклад, який знаходиться на розумній географічній відстані від неї, або шляхом отримання доступу до різних способів дистанційного навчання. Третьою рисою є економічна доступність, тобто освіта має бути доступною для всіх.

-  Прийнятність – форма і зміст навчання, включаючи програми і методи навчання мають бути прийнятними (наприклад, адекватними, враховуючими культурні особливості, та якісними) для тих, хто навчається.

-  Адаптованість – освіта має бути гнучкою, здатною адаптуватися до потреб суспільства, які постійно змінюються, а також відповідати потребам тих, хто навчається в межах різноманітних соціально-культурних норм.

Аналіз дотримання права на освіту в контексті реалізації основних принципів дає можливість зробити висновок щодо наявності в Україні досить значних проблем у цій сфері.

Перш за все фінансування освіти залишається на низькому рівні, хоча й було збільшено за останні декілька років. Існує також серйозна проблема неефективного витрачання отриманих коштів, що посилює проблему нестачі ресурсів.

 Надзвичайно складною є ситуація з існуванням навчальних закладів у сільській місцевості. Сільська школа перебуває на межі вимирання, й діяльність держави щодо подолання цієї тенденції шляхом реалізації окремих державних програм на кшталт програми «Шкільного автобусу» не дає необхідного результату. Така складна ситуація в більшості випадків є результатом загального занепаду села.

Серйозною проблемою залишається питання доступу до навчальних закладів людей з інвалідністю, особливо тих, що обмежені в русі, сліпих тощо.

Істотною проблемою, що гальмує розвиток сучасної освіти, є відсутність академічної свободи навчальних закладів, а також стара та неадекватна система отримання наукових ступенів. Значне державне регулювання цієї системи та надмірна бюрократизація не відповідає кращим світовим прикладам і міжнародним стандартам.

Вимагає вдосконалення також система ліцензування й акредитації вищих закладів освіти, оскільки сьогоднішня система спрямована на оцінювання вищого навчального закладу в основному за кількісними, а не якісними, показниками, що негативно впливає на якість освітніх послуг.

Студентське самоврядування, забезпечення студентів належною навчальною й виробничою практикою − в усіх цих сферах існують суттєві проблеми, які потребують нагального вирішення не завтра, а вже сьогодні.

Протягом років незалежності не була вирішена проблема гуртожитків і підручників. Ці питання залишаються дуже актуальними, особливо в контексті забезпечення доступності та прийнятності освіти. Зрозуміло, що неможливо здійснювати повноцінний освітній процес без необхідних підручників або в приміщенні, що не відповідає мінімальним санітарно-технічним умовам.

Важливим зрушенням стало підготовка впровадження незалежного зовнішнього оцінювання, яке має стати запорукою об’єктивності, прозорості при наданні освітніх послуг. Проте не менш важливим є уникнути небезпек, які супроводжують введення цієї системи, особливо тих, що пов’язані з існуванням єдиного органу, який одноособово розробляє методику оцінювання, проводить це оцінювання й контролює якість власної роботи.

Слід також додати, що в країні відсутня системна освіта з прав людини в усіх навчальних закладах. В окремих закладах пропонується вивчення окремих законів, але це не забезпечує достатнього розуміння, знання та використання прав.

Не можна оминути й певну несистемність впровадження болонського процесу в систему освіти України, оскільки здійснення цього процесу впливає на реалізацію всіх принципів дотримання права на освіту. Серед основних проблемних аспектів потрібно навести такі:

-  надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584. Кращі ж світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше;

-  недостатнє визнання в суспільстві рівня «бакалавр» як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою. Як правило, прийом до ВУЗу здійснюється не на бакалаврат, а на спеціальність;

-  загрозлива в масовому вимірі тенденція до погіршення якості вищої освіти, що наростає з часом;

-  збільшення розриву зв'язків між освітянами і працедавцями, між сферою освіти й ринком праці;

-  невиправдана плутанина в розумінні рівнів спеціаліста і магістра. З одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV;

-  нехтування передовими науковими дослідженнями в закладах освіти, які є основою університетської підготовки. Наша система наукових ступенів складна в порівнянні із загальноєвропейською, що ускладнює мобільність наших викладачів і науковців в Європі;

-  неадекватно до потреб суспільства і ринку праці вирішується доля такої розповсюдженої ланки освіти, як технікуми і коледжі. Це при тому, що їхня чисельність у державі в чотири рази більша, ніж вищих навчальних закладів III та IV рівнів акредитації разом узятих;

-   відійшла в минуле колись добре організована за централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, не створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип «освіта через усе життя» поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі реалізований;

-  університети не беруть на себе роль методологічних центрів, новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти країна. Рівень автономії вищого навчального закладу в цих питаннях значно нижчий від середньоєвропейського. Не виконують роль методологічних керманичів заклади освіти, що мають статус національних, у той час, коли їхня кількість досягла близько 40% від загальної кількості вищих навчальних закладів III та IV рівнів акредитації.

Джерело: Святошинське районне управління юстиції у м. Києві