Вони живуть серед нас: Олександра Василівна Андрєєва
В історії українського народу події Великої Вітчизняної війни посідають особливе місце. За своєю глибиною, трагізмом і героїкою вони набули епохального значення. Певною мірою обумовлено це й тим, що донині живі учасники війни, носії історичної пам’яті про неї – ті, хто воював зі зброєю в руках, навчався, працював, відбудовував країну.
У війни «нежіноче» обличчя. Жіноча історія Великої Вітчизняної залишається ненаписаною і дописати її з кожним днем стає все важче, адже тим, кому в 1941 р. було 13, сьогодні далеко за 80.
Льотчиці, танкістки, розвідниці, партизанки, зв’язківці, телефоністки, кулеметниці, лікарки та медсестри. Жінки взяли на себе всі далеко не «жіночі» справи: воювали, рили окопи, працювали на лісозаготівлях, у шахтах, гасили пожежі, вирощували врожаї. А ще вони відправляли рідних на фронт, виходжували поранених, виступали з концертами на передовій і, навіть, в такі важкі часи народжували та виховували дітей. Своїми листами на фронт надихали чоловіків на подвиги й підтримували в них віру у перемогу.
У Святошинському районі живе свідок і активний учасник однієї з найтриваліших в історії Великої вітчизняної війни стратегічної оборонної операції - визволення Києва від фашистських загарбників, що завершилася 70 років тому.
Це інвалід Великої Вітчизняної війни І групи, кавалер ордену Великої Вітчизняної війни ІІ ступеню, ордену «За мужність» та медалей «За бойові заслуги», Радянського Фонду миру, «Почесний ветеран України» - Олександра Василівна Андрєєва.
Народилася Олександра Ісаченко (дівоче прізвище Олександри Василівни) у місті Балаклея, що на Харківщині, і була найстаршою дитиною в родині, де підростало ще троє дітей. Батько працював головним експедитором номерного (військового) заводу, і в перші роки Великої Вітчизняної його зобов’язали евакуювати виробництво у Чкаловську область, де робітники продовжували давати продукцію для фронту. Пропонував поїхати в тил з родиною й Олександрі, але вона, як комсомолка, у 18 років добровольцем пішла на фронт.
Олександра Василівна пройшла всю Велику Вітчизняну війну – з 28 серпня 1941 року по 25 грудня 1945 року. Спочатку закінчила курси радіотелеграфістів у Харкові, а згодом отримала призначення служити радисткою в 280-у стрілецьку дивізію, яка формувалася в місті Комишин Сталінградської області. Працювала начальником радіостанції, а після поранення під Курськом дівчину забрали, як провідного радиста, в 17-й Гвардійський стрілецький корпус.
Після війни закінчила університет і все життя присвятила дітям: 48 років викладала історію і суспільствознавство в одній з Дніпропетровських шкіл. Мабуть, саме зі своїми учнями Олександра Василівна зберегла сили і вміння радіти життю. В 1985 році, після виходу на пенсію, Олександру Василівну обрали головою районної ради Радянського Фонду миру.
Наслідки тяжкого поранення під Курськом, все частіше давалися взнаки, страшенний біль у ногах змусив жінку тривалий час лікуватися в столичному інституті Шалімова.
В Києві проживали діти, тому відпускати маму до далекого Дніпропетровська не наважились, і вже 14 років Олександра Василівна Андрєєва є мешканкою Святошинського району.
Але й тут, на новому місці, ця енергійна жінка не склала руки, тривалий час вона була заступником голови організації ветеранів 12 мікрорайону, активним членом якої є і до цього часу.
Згадуючи воєнні роки, Олександра Василівна звертає увагу на головну рису характеру, яка на фронті була присутня радянській людині – відповідальність за доручену справу.
- На фронте все задания выполняла беспрекословно, ведь с 1944 года я – член Компартии, с тех пор из ее рядов не выходила, - говорить Олександра Василівна. – В сорок третьем после тяжелого ранения и контузии лежала в госпитале, поступила кандидатом, потом членом КПСС. Верность партии храню и поныне. Я ведь дала клятву на верность народу и должна исполнить ее до конца – пока не закрою глаза, буду работать в этом направлении. Сожалею, что многим бывшим коммунистам в угоду политической конъюнктуре приходится бегать по партиям…»
Найстрашніше на війні було загубити своїх: «Мы стояли у Курско-Орловской дуги, состояние было страшное. Знала, что отца уже нет в живых. Угнетала неизвестность, мы видели, что гибнем, пропадаем. Работали, копали землянки, рыли траншеи. Тяжело было устоять, удержать веру в победу, некоторые ломались, перебегали к немцам. Ведь фашистские радиостанции трубили во всю, обещали скорую победу немецких войск, наши пеленгаторы не успевали их глушить. И сейчас закрываю глаза и думаю: сколько ж их, молодых, тогда погибло!..
Таку довгоочікувану перемогу Олександра Василівна зустріла в Німеччині, потім була Чехословакія. А вже згодом демобілізація у Грузії, в Кутаїсі, куди перебралась разом з чоловіком, з яким познайомилась на фронті.
Оповідаючи своє нинішнє життя, Олександра Василівна ні на кого не скаржиться, нікого не лає, пишається своїми рідними: «У меня прекрасные дети – сын- кандидат физико-математических наук Московского госуниверситета Дружбы народов, был в столице «Человеком года». Дочь – химик-биолог, живет в Киеве, зять военный. Радуют меня два внука и две правнучки. Что удивительно: обе девочки в Киеве и в Москве родились в один день, 4 ноября, и оба сына, не сговариваясь, назвали их Настеньками»…
6 жовтня Олександрі Василівні Андрєєвій виповнилося 90 років! Але її очі до цього часу горять оптимізмом та щирістю тієї 18-річної дівчини, якій довелося винести на своїх тендітних плечах всі тяготи фронтових буднів.
Ця прекрасна, глибоко інтелігентна, чуйна жінка випромінює стільки світла й тепла, що обігрітися біля неї могли б іще багато людей.
З визначним ювілеєм, від імені голови Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації Олександру Василівну привітала начальник відділу з питань внутрішньої політики та зв’язків з громадськістю Романенко Ірина Олексіївна.
Вона побажала ювілярці міцного здоров’я, оптимізму, уваги й любові до себе з боку рідних і суспільства та ще раз подякувала за Велику Перемогу і за наші життя!