Життя зі сподіванням на диво
Вже давно стало нормою, що якість життя більшості людей оцінюється розміром матеріальних благ і місцем у суспільстві, яке вони займають. Щирість почуттів, сердечність, бажання прийти на допомогу іншому, взаємоповага, шляхетність – такі життєві принципи стали винятком у нашому житті. Тому зустріч з родиною, до якої завітали фахівці із соціальної роботи Святошинського районного у м. Києві центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді стала відкриттям для працівників.
З перших хвилин перебування в родині стало зрозуміло, що члени даної сім’ї не такі, як всі. Все навкруги тут було наповнено особливою любов’ю.
Фахівців зустріла опікун хлопчика, яка доводиться йому рідною бабусею.
Привітно, з посмішкою вона провела до затишної кімнати, де знаходився її підопічний. Одразу вразили очі хлопчини. Вони були великі та надзвичайно красиві. Його погляд був такий дивний, наче пронизував наскрізь. Опікун відразу попередила, що до дитини ми можемо не звертатись, так як він нічого не розуміє, тому що має вади зі здоров’ям і перебуває під наглядом лікарів, як дитина з функціональними обмеженнями.
Але не звертати на хлопця уваги було не можливо. Весь час, поки фахівці перебували в родині, він тримав за руку одного з них і намагався якось проявити себе. І були очі… І був погляд, який ніяк не співпадав з поставленим діагнозом.
Як стало відомо, доля дитини була не із легких. Тривалий час він проживав з мамою за кордоном, не маючи навіть документів, які засвідчують його особу. Поки жили біологічний батько та бабуся дитини, за ним доглядали. Але після їх смерті, долею хлопця не цікавились.
На той час київська бабуся, яка тривалий час проживала сама, вийшла заміж. Про історію кохання цієї вже немолодої жінки та стосунки, які існують в родині з перших днів їх знайомства з чоловіком і до цього часу можна написати роман. Це приклад не тільки для молоді, а й для людей різних поколінь.
Її чоловік перейнявся долею хлопця вже з перших днів. За його допомогою бабусі вдалось перевезти доньку, яка теж не мала ніяких документів, з обома синами до Києва. Якийсь час вони проживали в одній квартирі. Але мати не приділяла уваги хворій дитині, вела нездоровий спосіб життя.
Бабуся була змушена звернутись до органу опіки та піклування щодо позбавлення батьківських прав мами і взяти онука під свою опіку.
А потім почалась нелегка боротьба за його здоров’я. Життя родини було направлено тільки на підопічного. Крок за кроком вони надолужували втрачений та такий важливий для дитини час. Його обстежували у лікарнях, лікували. Лікарі поставили невтішний діагноз : дитина не доживе до 14 років.
Та у подружжя на це була своя думка. Якщо дитині залишилось прожити тільки декілька років, нехай проживе він у їх любові та піклуванні.
«На очах» хлопчик почав робити перші кроки, взяв у руки перший предмет і почав його розглядати. В домі постійно звучить класична та сучасна музика.
Кожна хвилинка, кожна мить у цієї родини заповнена цією дитиною. Вони радіють за нього, вони обожнюють його, вони ним пишаються. У них не виникає думки, що через нього вони залишені без особистого життя. Але сама головне, що не зважаючи на думку оточуючих, вони його не соромляться. Вони гуляють з ним у людних місцях, їздять з ним на відпочинок, ходять в гості. Їх не цікавить думка тих, хто їх не розуміє, що цей «безперспективний» хлопчина - сенс їхнього життя, що взявши відповідальність за нього, вони з гідністю виконують свої обов’язки.
Важко було покидати родину. Тільки-но фахівець із соціальної роботи випустив руку хлопця і направився до виходу, той почав кусати опікуна й кричати. При цьому бабуся з усмішкою зауважила, що синяки на її руках це дрібниці, а так у них все добре.
Все добре… Як дивно це чути від людей, на руках яких така хвора дитина.
Від людей, які знають, що в любий момент життя дорогої їх серцю людини, може обірватись і назавжди закриються очі, які так вразили фахівців.
У них все добре. Вони сподіваються на диво. Ці щирі, чуйні, зворушливі люди мріють тільки про одне – вони чекають, що одного разу почують від своєї дитини такі жадані для них слова: мама та тато!
Джерело: Святошинський районний у м. Києві центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді