1030 річниця Хрещення Київської Русі – України: вплив християнства на розвиток державності та освіти
Напередодні 1030-ї річниці Хрещення Київської Русі ми попросили протоієрея Віталія Клоса поділитися зі святошинською громадою думкою щодо ролі церкви в житті українців. Ось, що він нам повідав.
Церква Христова завжди виконувала велику місію просвітлення всіх верств населення країни. Можна було б, не задумуючись, безупинно називати відомих церковних просвітителів, що все життя своє поклали для блага людей, як в рідній землі, так і далеко за її межами по всьому світі. Усім відомо про церковно-освітні заклади, які існували як при монастирях, так і при кожному кафедральному чи парафіяльному храмі Київської митрополії. Хрещення Русі і розповсюдження грамотності через шкільне навчання були ланками однієї політики князя Володимира, який бажав укріплення держави, і тому прагнув підготувати грамотних людей, передусім, для державного апарату, які б могли вміло вести внутрішню і зовнішню політику. Слід відзначити заслугу християнської церкви у поширенні шкільництва на Русі. Саме вона принесла сюди традицію шкільної освіти, якої на Русі не було.
З часу запровадження християнства у Київській державі освіті надається особливого значення. Усім відома велика любов до книг князя Київського св. Ярослава Мудрого. Він засновував та впорядковував школи при храмах і монастирях для благочестивого зростання дітей та юнацтва. Велике значення в просвітництві мали і монастирі, при яких зосереджувались своєрідні центри письменства, освіти, науки тогочасного суспільства. Так, у Києво-Печерській лаврі, Софіївському, Михайлівському Золотоверхому, Братському та інших монастирях Києва з часом утворились цілі бібліотеки і збірки книг та рукописів з досить широкого кола питань.
Незаперечним історичним фактом є те, що Київ як духовно-культурна столиця українського православного народу впродовж більше ста років, у XVII ст. і в першій половині XVIII ст. мав велике культурне значення і для сусідніх країн та народів. Це підтверджують такі факти, як: визнання «Православного Ісповідання віри» святителя Петра Могили символічною книгою й для інших православних народів; визнання і використання церковно-богослужбових та інших видань, друкованих у київських та інших українських друкарнях, іншими слов’янськими народами; отримання освіти й виховання в Києво-Братській колегії чи академії студентами з-за кордону; допомога представників київської наукової еліти в організації шкільництва в інших краях. Наприклад, ще перед 1640 роком св. Петро Могила на звернення Волоського воєводи Василя послав до нього «благочестивих ченців» і добре вчених учителів для заведення шкіл на своїй батьківщині.
Та найбільші культурні впливи Української Церкви зазнала на собі Московія. Ще на початковому етапі можна стверджувати про велику позитивну роль таких наших святителів у розбудові Московської держави, як митрополит Києво-Московський і всієї Русі Петро Ратненський (1260), митрополит Київський і всієї Русі з кафедрою у Москві Алексій Бяконт (1292 – 1378) та багатьох інших. Про це досить яскраво писали такі дослідники як проф. П. Безсонов та К. Харлампович. Зокрема, перший пише: «Кожний знає як українські та білоруські впливи були багаті й сильні для Великоросії й особливо Москви. Пришельці зайняли тут найбільш вигідні та впливові становища, від ієрархів до управлінь духовних консисторій, ними влаштованих, від вихователів царської родини до настоятелів монастирських, до ректорів, префектів і вчителів ними ж запроектованих шкіл, до кабінетних і друкарських учених, діловодів, приказних дяків і секретарів... і т. д. і т. д.».
Упродовж усіх попередніх віків нашої історії угодили Господу своїм праведним життям велике число подвижників благочесті землі української. Нам більше відомі імена святителів – патріархів, митрополитів, архієпископів та єпископів, менше знані нами преподобні – архімандрити, ігумени, ієромонахи, ієродиякони та майже невідомими нам залишається велике число провідників благочестя, які все своє благочестиве життя працювали для прославлення Триєдиного Бога, і тільки Йому Єдиному відомі всі їх імена та труди. Бо хто ж може, наприклад, злічити та назвати десятки тисяч священномучеників, мучеників та сповідників за віру в часи атеїстичного терору.
У 2018 році в нашій церковній історії випало досить велика кількість значних ювілеїв, які відображаються безпосередньо й на нашому сьогоденні, та переконаний, будуть мати непересічну вагу й в майбутньому. Більшість із них відзначатимуться як на церковному, так і на державному рівні. Зрозуміло, що тут не може бути ніякого розмежування, бо як розвиток та утвердження державності Русі-України тісно пов'язані, або навіть більше є позитивним наслідком прийняття християнства, так і поширення освіченості та всі культурологічні процеси впродовж багатьох віків (до XIX ст.) теж мають своє джерело в Церкві Христовій. Літературна, архітектурна, мистецька, музична, освітня, медична, історична та багато інших надбань нашого сьогодення мають у своїй основі саме церковне коріння. Коли ми з вами торкнемося сторінок нашої оригінальної літератури, то побачимо, що їх авторами теж є виключно люди церковні – пастирі або ж архіпастирі, ієромонахи або ж звичайні ченці. І це не випадково, бо саме храми та монастирі завжди залишалися осередками освіти та науки, культури та мистецтва у всіх його проявах.