Президент України присвоїв чотирьом святошинцям звання Герой України посмертно
Хто за волю життя віддав - той не вмре…
Герої творять дійсність, герої формують обличчя світу вчора, сьогодні і завтра, бо вони готові віддати все, і в тому числі своє життя, щоб осягнути свою мету, щоб здійснити свою мрію.
У лютому 2014 року, як громадська ініціатива, виникла ідея відзначення полеглих та поранених учасників Майдану. Громадську ініціативу на законодавчому рівні підтримав і Президент України Петро Порошенко, поповнивши перелік офіційних державних нагород Орденом Героїв Небесної Сотні «для відзначення осіб за громадянську мужність, патріотизм, відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, активну благодійну, гуманістичну, громадську діяльність в Україні, самовіддане служіння Українському народу, виявлене під час Революції гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), інших подій, пов’язаних із захистом незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України».
І хоча з часу буремних лютневих подій сотня поволі перетворюється на полк, тим більш важливо віддавати вже справді останню шану тим, хто поліг і відзначати тих, хто віддав своє життя за країну, за кожного з нас, за наше сьогодення і наше завтра, але вже без них…
21 листопада 2014 року Герої Небесної сотні стали Героями України. В День Гідності та Свободи, день загальнонаціонального вшанування загиблих під час масових акцій протесту у листопаді 2013 року - лютому 2014 року, за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Президент України Петро Порошенко присвоїв чотирьом святошинцям звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
Павло Анатолійович Мазуренко (02.12.1971). Народився у місті Любар Житомирської області. Тривалий час проживав у Сакському районі Автономної Республіки Крим. Закінчив радіотехнічний факультет Київського політехнічного інституту. Працював в ІТ-сфері, був інженером – програмістом і дизайнером. Павло Анатолійович був дуже розумною, доброю, чесною, інтелігентною людиною з тонким почуттям гумору, захоплювався музикою, грою на гітарі, мав багато друзів. Близько до серця сприймав події в країні, був активним учасником та захисником Євромайдану. 18 грудня 2014 року Павла Мазуренка по дорозі додому перестріли люди в чорній формі, в бронежилетах і шоломах, попросили документи. Павло Анатолійович дав копію паспорта з кримською пропискою. Люди в формі вирішили, що він з Майдану і жорстоко побили, кинули лежачого на землі та втекли. Мазуренко Павло Анатолійович помер 21 грудня 2013 року в Київській міській клінічній лікарні № 12 від плевранії через поламані ребра та пробиті легені. У Павла Анатолійовича залишилися дружина і 7-річний син…
Андрій Сергійович Мовчан (17.01.1980). Народився в селі Великі Осняки Ріпкинського району Чернігівської області. Працював майстром сцени в Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка. Громадський активіст, волонтер Євромайдану, член української політичної партії «Демократичний альянс».
Завдяки своїм демократичним поглядам Андрій Мовчан брав активну участь у Помаранчевій революції 2004 року і з першого дня був на Євромайдані – волонтером та в самообороні. Приходив на Майдан кожного дня до останніх днів життя. Загинув від кульового поранення на барикадах 20 лютого 2014 року.
Анатолій Ілліч Нечипоренко (01.09.1941). Народився в смт. Брусилів Житомирської області. Після служби в армії працював в автобусному парку №1 водієм рейсового автобуса, пізніше водієм таксі в таксомоторному парку №1 м. Києва. По виході на пенсію працював в охороні гаражного кооперативу «Пролісок». Активний учасник та захисник Євромайдану. Приходив на Майдан кожного разу, як мав таку можливість. 18 лютого 2014 року на вулиці Інститутській, під час штурму, отримав черепно-мозкову травму і вдавлений перелом кісток черепа. Помер 11 квітня 2014 року в Київській міській клінічній лікарні № 17. У Анатолія Ілліча залишилися дружина, дочка та онуки Андрій і Владислав.
Юрій Володимирович Сидорчук (02.05.1961). Народився в с.Дерно Ківерцівського району Волинської області. Проживав з родиною у місті Києві. Займався підприємницькою діяльністю. В минулому - військовий, 10 років присвятив службі в армії. Юрій тяжко переживав події в країні з початку революції. Не міг стояти осторонь і дивитись на знущання влади над простими людьми. Покинув робоче місце вдень 18 лютого, почувши страшну звістку про те, що відбувається на Майдані Незалежності і вирушив в епіцентр подій. Був поранений на Майдані 18 лютого 2014 року. З вогнепальним пораненням голови, вже 19 лютого, доставлений в Інститут нейрохірургії. 27 лютого за сприянням організації «Людина в скруті» разом з групою інших поранених учасників Майдану був перевезений на лікування до Чехії. Перебував у комі 130 днів. Переніс складне запалення мозку, сепсис крові. Смерть настала 28 червня 2014 року внаслідок зупинки серця. Юрій був справжнім патріотом своєї країни, любив українську мову, свій народ і свою землю, шанував українські традиції. Поклав життя за майбутнє і волю своєї держави. У Юрія Володимировича залишилися дружина та дочка.
До останніх днів життя наші земляки-святошинці проявляли громадянську мужність, патріотизм, самовідданість в захисті прав і свобод людини.
Джерело: відділ з питань внутрішньої політики, зв’язків з громадськістю та засобами масової інформації