24 липня в Святошинській районній в місті Києві державній адміністрації відзначили День національного прапора (фото)

24 липня в актовій залі Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації відбулися урочисті збори з нагоди відзначення Дня національного прапора.

За рік і місяць до проголошення незалежності України, двадцять чотири роки тому, 24 липня 1990 року, над будівлею Київської міської ради був вперше офіційно піднятий національний синьо-жовтий прапор, як символ нової української держави.

Щоб згадати історичні факти про доленосну для столиці української держави подію та послухати спогади активних очевидців тих буремних подій, в держадміністрації зібралася численна громада Святошинського району.

А поділилися зі святошинцями своїми спогадами про події на Хрещатику 24 липня 1990 року один з фундаторів історичного рішення «Про використання української національної символіки в м. Києві» - нинішній очільник Святошинського району Олександр Михайлович Кулик (у далекому 1990 році - депутат Київської міської ради, заступник голови комісії «З національних питань та контролю за впровадженням Закону про мови в УРСР») та активний учасник подій літа 1990 року – нинішній керівник апарату Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації Валерій Фісун.

Враховуючи політичну ситуацію, що склалася на той час у державі, та з огляду на диктатуру правлячої комуністичної партії України, здавалося прийняття офіційного рішення Київради про національну символіку було неможливим. Та після прийняття 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР Акту про державний суверенітет України у Києві вкрай загострилось питання про повернення державної символіки в українську столицю. Сотні киян, в ультимативній формі, зверталися до депутатів Київради з вимогою прийняти постанову про використання української символіки у Києві. На той час кількома міськрадами та сільрадами, де більшість була в руках національно-демократичних сил, вже прокотився парад підняття синьо-жовтих національних прапорів, підкріплений ухвалами відповідних рішень.

Зазвичай, у переломні моменти в історії будь-якої держави головну і вирішальну роль завжди відігравала її столиця. Тому тоді вся Україна дивилася саме на Київ. Підготовча робота до прийняття відповідного рішення проводилася в двох постійних комісіях: з національних питань та контролю за впровадженням Закону «Про мови в Українській РСР» (головою якої була Світлана Лі) і у справах політичних, громадських та релігійних організацій, засобів масової інформації та референдумів (співголовами якої були Володимир Конфедератенко і Микола Нестеренко).

Враховуючи те, що з трьохсот депутатів Київради, понад дві третини були представники компартійної більшості, прийняття рішення на сесії було майже нереальним. Тоді депутати-демократи домоглися перенести вирішення питання на Президію Київради, де сили за кількістю голосів більш-менш урівноважувалися. Для розгляду важливого на той час питання про символіку Президія Київради збиралася неодноразово, але голова Київради Арнольд Назарчук, ревно виконуючи наказ Київського міському КПУ про недопустимість підняття українського прапора над Києвом, вдало зривав усі засідання Президії Київради. Для зриву прийняття запланованого рішення про символіку, через відсутність кворуму, комуністи навіть організували страйк працівників міського комунального електротранспорту у столиці, змусивши депутатів Київради виїхати на зустріч з страйкарями. Та в страйковому комітеті, дізнавшись про істинну причину підбурювання їх комуністами до стайку, поставили столичній владі рішучу вимогу – повернення національної символіки.

Коли політична ситуація, пов’язана з майбутнім підняттям першого синьо-жовтого прапора над Києвом, досягла апогею, київські депутати-демократи звернулися за допомогою до Львівського «Комітету захисту національних символів України» – громадсько-політичної організації, створеної для відродження і утвердження державної символіки України.

Тоді у Львові було виготовлено два великих прапора (3х6) метрів, які освятив архієпископ Львівський, місцеблюститель УГКЦ Володимир (Стернюк). Історичне знамено освятив і Івано-Франківський єпископ УГКЦ Павло (Василик), а пам’ятна записка з датою і підписами учасників історичної події була вшита в канву прапора.

Пізніше церемонію посвяти прапора біля Софіївського собору проведуть також єпископ УАПЦ Володимир (Романюк) і настоятель православного храму Бориса і Гліба отець Юрій.

Так національний жовто-синій стяг у 1990 році, після освячення трьома єпископами, став першою ластівкою для зародження ідеї екуменічного об’єднання традиційних українських церков.

24 липня 1990 року у Київраді саме закінчувалася сесія і депутати йшли у літню відпустку, а всюди обговорювалося лише одне питання – піднімуть чи не піднімуть український прапор над Києвом. Багато «за» і «проти» було покладено на шальки терезів у цей історичний день. Не вселяв надії на позитивне вирішення питання і забитий автобусами зі ЗМОПом двір Київради…

Тоді, діючи на випередження можливо негативних подій, активісти Народного Руху України закликали киян допомогти підняти прапор. І майже сто тисяч патріотичних громадян України вийшли на підтримку політичної акції на Софійський майдан.

Стало зрозуміло, що українці підіймуть синьо-жовтий прапор над Києвом навіть без рішення. Президії Київради, на якій, до речі, з 23 членів виконкому відсутні були 10 депутатів-комуністів. Тож через відсутність кворуму президія Київради так і не змогла прийняти повноцінного рішення, обмежившись протокольним…

Комуністична влада Києва так і не сприйняла національний прапор, а перший заступник прокурора УРСР навіть відкрив кримінальну справу по факту його незаконного підняття. Та під натиском киян, що день і ніч охороняли прапор на Хрещатику, депутатам Київради все ж вдалося ухвалити офіційне рішення «Про використання української національної символіки в м. Києві»…

Українські історики і політики називають урочисте підняття національного прапора над Києвом 24 липня 1990 року однією з найкращих сторінок новітньої історії України, а сам прапор, що наразі експонується у Київському Національному музеї історії України, залишається символом могутнього поступу молодої держави, уособленням тисячолітніх традицій державотворення та багатомільйонних жертв українців у боротьбі за незалежність своєї держави.

Сьогодні національний синьо-жовтий прапор – не просто символ. Серце кожного українця завмирає при його урочистому підйомі, адже в ньому втілені віковічні прагнення до миру, краса та багатство рідної землі. А після останніх подій в державі синьо-жовтий стяг став невід’ємною частиною життя кожного свідомого українця, уособленням боротьби за національні й соціальні права українського народу.

Джерело: відділ з питань внутрішньої політики, зв’язків з громадськістю та засобами масової інформації