День пам'яті Василя Семеновича Стуса
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття
(Василь Стус)
4 вересня 2015 року виповнюється 30-а річниця з дня смерті українського поета, перекладача, літературознавця, одного з найактивніших учасників руху шістдесятників Василя Стуса.
Народився поет 6 січня 1938 року в с. Рахнівка, Гайсинського району Вінницької області в селянській родині і був четвертою дитиною в сім’ї. В 1939 році, щоб уникнути примусової колективізації, батьки переїжджають на Донбас у місто Сталіно (нині Донецьк). У шкільні роки поет знайомиться з класичною літературою, поезією, мистецтвом. У 1954 році Василь Стус вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту. За роки студентства Василь Стус приймає активну участь у діяльності студентської літературної студії (де навчався і Іван Дзюба).
Влітку 1965 року розпочалися арешти в середовищі української інтелігенції. Кращі представники інтелігенції на чолі з Л. Танюком утворили клуб творчої молоді, до якого входили художники А. Горська та П. Заливаха, літературознавці й письменники І. Дзюба, М. Коцюбинська, І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Чорновіл. Вони протестували проти арештів та цькувань національної інтелігенції.
4 вересня цього ж року на прем’єрі кінофільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» поет підтримав І. Дзюбу та В. Чорновола і виступив в київському кінотеатрі «Україна» з протестом проти серпневих арештів української інтелігенції. А вже наприкінці місяця Стуса відраховують з аспірантури, звинувативши в «систематичному порушенні норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу», хоча фактичною причиною відрахування був його виступ-протест.
З того часу і почалися поетові поневіряння. За активні протести проти реставрації культу особи, затискування свободи думки, за критику влади як "небезпечного рецидивіста" Василя Стуса було засуджено до п’яти років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму і трьох років заслання. Жорстоке і несправедливе покарання поет відбував у мордовських таборах, заслання – у Магаданській області. Та Василь Стус не зігнувся: навіть в нелюдських умовах каторги він захищав своїх товаришів-політв’язнів, відстоював власну гідність, продовжував творити, вивчав французьку та англійську мови, роздумував над минулим, сучасним і майбутнім України.
Стус активно виступав проти свавілля і беззаконь брежнєвської системи, захищав права людини. У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії Стус критикував панівну систему, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. Над труною трагічно загиблої художниці Алли Горської він відкрито звинуватив у вбивстві існуючу владу і цим остаточно прирік себе на подальшу мученицьку долю.
На жаль, дух свободи, гуманізм і національні переконання Василя Стуса не відповідали пануючій ідеології, вступали у протиріччя із тоталітарною системою. І вже через 8 місяців після його повернення з заслання у 1979 р. Стуса вдруге заарештували в Києві, засудивши до 15 років позбавлення волі (10 років таборів та 5 років заслання).
Життя Василя Стуса трагічно обірвалося на 47-у році в ніч з 3 на 4 вересня 1985-ого року під час голодування в карцері табору для політичних в’язнів біля села Кучино, Пермської області. Його поховали на табірному цвинтарі.
У листопаді 1989 році завдяки клопотанням рідних і однодумців прах Василя Стуса перепоховали на Байковому кладовищі в Києві. В 1991 році його посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Г. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю». В 2005 Василю Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.
Ім'ям Василя Стуса названо сквер на розі проспектів Перемоги і Палладіна у Києві, а також низку вулиць та площі у Києва, Одесі, у Львові, Івано-Франківську, Бориславі, Броварах, Борисполі, Вінниці, Луцьку, Рівному та Ковелі.