Подвиги партизанів-підпільників, які боронили Вітчизну не за наказом, а за велінням совісті, вже визнав і цінує народ. Повинна гідно оцінити їх і держава
«Кожному в дитинстві дається ім’я та прізвище. Перше – ознака твоєї індивідуальності, друге – свідчення належності до батьківського роду. Для кожного прожитого дня ім’я та прізвище – як білий, незаплямований аркуш паперу. Але лише від тебе залежить, які написи здійснених мрій, учинків і справ залишаться в «щоденнику життя». Життя – не чернетка, набіло не перепишеш. Жити треба набіло!..
Так казав колись її батько – командир найбільшого партизанського з’єднання України часів минулої Іван Хитриченко, коли 1955-го повернувся з ГУЛАГу, а дехто йому радив змінити прізвище. Так розпочинає свої розповіді дітям біля експозиції партизанського руху на Київщині, біля портрета свого батька, Людмила Іванівна Хитриченко-Боліла, завідувачка історико - краєзнавчого музею «Пам’ять», що діє в Центрі творчості дітей і юнацтва Святошинського району столиці.
Вже багато років Людмила Іванівна Хитриченко-Боліла залишається на сторожі пам’яті партизанів Київщини та свого батька, все своє життя вона присвятила боротьбі за чесне ім’я свого батька, виправдовуючи перед сучасниками постать командира найбільшого партизанського з’єднання України часів минулої війни.
У «щоденнику життя» Людмили Іванівни – колишньої вчительки української мови та літератури, багаторічного, упродовж 28 років, директора київської школи №13 – дев’ять створених за її ініціативи та безпосередньої участі музеїв партизанської слави на Київщині, практичні кроки щодо повернення з небуття прізвища її батька.
Багато років ця приємна жінка з добрими, волошковими очима та утаємниченим у них сумом збирає матеріали про Київське партизанське з’єднання, і радіє, що нарешті у «поході за правдою» про її батька поставлено жирну крапку.
У 2013 році побачила світ документальна книга нарисів-досліджень партизанського руху в Україні та відомих його представників, де є окремий розділ і про Івана Хитриченка. Колишній «син партизанського полку», генерал-лейтенант, доктор історичних наук Анатолій Русак нарешті відтворив історичну правду щодо партизанської боротьби, назвавши книгу «Полесские были». Окрім особисто побаченого в дитинстві, почутого від учасників тих подій у післявоєнні роки, автор чимало років досліджував «закриті» військові та партійні архіви.
«Історія партизанського руху на Київщині тривалий час висвітлювалася неповно, не вистачало достовірних документів, - каже Анатолій Русак - Особливо підступну роль у долі Івана Олександровича Хитриченка зіграв представник ЦК КП(б)У І.Ф. Чепурний. Це його «заслуга», що І. Хитриченко замість Зірки Героя Радянського Союзу за тактично грамотно розроблену та успішно проведену партизанську операцію зі звільнення міста Радомишль, за участь зі своїми загонами в наведенні переправи для підготовки форсування Дніпра під час звільнення Києва, отримав десять років позбавлення волі.
Іван Хитриченко відмовився на вимогу Берії написати звинувачувальну заяву на той час уже Героя Радянського Союзу Сидора Ковпака, командира З’єднання партизанських загонів Сумщини, про нібито його перемовини з українськими націоналістами за спиною командування, і став «ворогом народу», три роки відсидівши у одиночній камері Лефортовської в’язниці, а решту – у застінках ГУЛАГу.
Сільській підліток Іван Хитриченко почав працювати в 12-річному віці, помічником кочегара. Із часом став майстром-бляхарем: з оцинкованого заліза виготовляв цеберки для молока та води, водогінні труби. Невдовзі працелюбний хлопець за комсомольською рекомендацією вступив на заочне відділення механічного факультету Київського робітничого університету. Далі – служба в Червоній армії, навчання в полковій школі та призначення командиром взводу. Після демобілізації Сталінський РКП (б) У Києва направляє Івана на посаду заступника начальника оперативного відділу Кагановичського столичного райвідділу міліції, із часом він стає його начальником. На цій посаді 38-річного Івана Олександровича зустріла війна.
В рідному селі Вепрін з однодумців Іван Хитриченко сформував першу бойову групу. Під виглядом бляхаря створив ще шість в інших селах, організував і очолив штаб. У квітні 1942-го створив Радомишльський партизанський загін. Але із часом його спіткала невдача: в одному з боїв німці практично знищили бойовий склад загону. Після поневірянь Іван опинився в Києві, де від уповноваженого ЦК КП(б)У Кучинського отримав липові документи на Федора Литвиненка й партзавдання: влаштуватися на роботу в поліцію для охорони полонених червоноармійців. Мета – допомагати втечі досвідченим військовим і переправляти їх до партизанів.
Тримісячне партійне завдання й стало приводом для доносу на Хитриченка після закінчення партизанської війни, а надалі його арешту з клеймом «ворога народу».
За три місяці вимушеного перебування в поліції Іван Хитриченко з товаришами переправили до загонів Київщини та Житомирщини 44 офіцери Червоної армії. І саме із санкції Київського підпільного міськкому КП(б)У Іван разом із друзями залишили поліцію.
Друге коло партизанської боротьби Хитриченка пов’язане із створенням Розважаєвського загону. Невдовзі, у березні 1943 року, у селі Кодра Макарівського району відбулася зустріч зі з’єднанням Ковпака. За наказом останнього Іван Олександрович став уповноваженим штабу Київської області й почав створювати розгалужену мережу загонів на теренах краю. Невдовзі було організовано Київське партизанське з’єднання, командиром якого й начальником штаба призначили Хитриченка.
Військове формування із часом збільшилося до 24 загонів і нараховувало майже 3000 партизанів. Цікаво, що в Ковпаківському з’єднанні на обліку перебувало трохи менше 2000 осіб. Але саме воно ввійшло в аннали історії як найбільший партизанський загін часів Другої світової.
Партизани Київщини, особливо Фастівського, Бородянського, Макарівського районів, діяли в складних умовах. Місцеві ліси не були занадто масштабними. У кожному селі перебували німецькі каральні загони. Тому месникам доводилося змінювати дислокацію кожні два-три дні. Незважаючи на це, партизани майже щодня успішно нищили поліцейські пости в селах і райцентрах, полювали на зрадників, пускали під укіс залізничні потяги із живою силою та технікою, рятували тисячі земляків від вивезення до Німеччини.
Найрезонанснішим під час війни стало визволення райцентру Радомишль спецзагоном під командуванням Івана Хитриченка. Тамтешній гарнізон тоді налічував тисячу німецьких і угорських вояків. Але вночі, із 4 на 5 серпня 1943 року, партизани раптовою атакою з 1200 бійців розтрощили фашистське угруповання.
Відзначилися месники Київщини й під час визволення столиці України. Виконуючи наказ Верховного головнокомандувача, Київське з’єднання разом з іншими загонами штурмом узяли райцентр Ново-Шепеличі, збудували переправу через Прип’ять – наплавний міст завдовжки 140 метрів – і забезпечили просування 8-ої стрілецької дивізії 13-ої армії. Водночас партизани Хитриченка взаємодіяли з військовими підрозділами Червоної армії на Лютізькому плацдармі. За вміле керівництво, особисту мужність і героїзм Івана Хитриченка разом із іншими командирами було представлено до звання Героя…
Іван Олександрович так і не отримав Зірку Героя. Сьогодні йому не можуть присвоїти й Героя України, бо він не підпадає під «юрисдикцію» цього звання – його отримують лише народжені в незалежній Україні.
…Лише в квітні 1955 року Військовою колегією Верховного Суду СРСР постанову Особливої ради стосовно Хитриченка скасовано й справу за відсутності складу злочину припинено. Минуло сімнадцять років, і в серпні 1972-го Іван Олександрович отримав партійну реабілітацію – його поновили в партійних лавах, без права займати керівні посади.
Боротьбу за правду Іван Олександрович продовжував усе життя. Та лише коли його долею перейнявся тодішній голова парткомісії при ЦК Компартії України Іван Грушецький – зробив запит на судову справу Хитриченка до Москви – таємне стало відомим. Документи свідчили, що підставою для звинувачень стали наклепницькі свідчення комісара з’єднання І.Ф. Чепурного, який мріяв отримати Зірку Героя замість командира…
Правда про бойовий шлях Івана Хитриченка частково повернулася до нащадків майже за десять років після його смерті. У січні 1998 року урядовою постановою середній школі №13 Святошинського району, зусиллями його доньки, надано ім’я І.О. Хитриченка.
За весь період бойових дій партизанськими загонами Київського з’єднання вбито 5166 німецьких солдат і офіцерів, пущено під укіс 53 ешелони зі зброєю, боєприпасами, технікою й живою силою, знищено 12 танків, 232 автомобілі, 47 кулеметів, 1343 тонни пального, 55 кілометрів залізниці…
Цьогоріч, 22 червня, у селі Вепрін, Радомишльського району Житомирської області, де народився партизанський командир, місцевій школі надано ім’я Івана Хитриченка. У Радомишлі названо на його честь вулицю, раніше в Києві – школу. І лише на Київщині, де здебільшого й діяли загони Київського партизанського з’єднання під керівництвом Івана Хитриченка, жодний населений пункт не має згадки про свого Героя…
За матеріалами статті Миколи ЗАКРЕВСЬКОГО