Семінар педагогічних працівників ЦСПК «Щасливе дитинство» «Гендерні теорії, гендерні практики: налагоджуючи мости» (фото)

27 березня у підлітковому клубі «Кентавр» (вул. Якуба Коласа, 15-б) відбувся семінар педагогічних працівників Централізованої системи підліткових клубів «Щасливе дитинство» управління у справах сім'ї, молоді та спорту Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації «Гендерні теорії, гендерні практики: налагоджуючи мости». На обговорення винесли одне з основних питань гендерного просвітництва та поінформування. Це питання — зв’язок між теорією і практикою в гендерній царині (вірніше, брак такого зв’язку).

Поняття «гендер» (gender) — багатовимірне, по різному інтерпретоване численними дослідниками, таке, що розвивається — стало в останній третині ХХ сторіччя ключовою категорією міждисциплінарної наукової сфери знання під назвою «гендерні дослідження». Введене в науковий обіг психологом Р. Столлером в 1968 році, відпочатку воно призначалось для позначення соціальних та культурних аспектів статі. Проте з часом зміст цього слова збагачувався, розвивався, набував внутрішніх суперечностей та методологічних тонкощів. Саме розрізнення понять «стать» і «гендер» — тобто основа основ гендерної теорії — залишається наскрізь проблематичним. Західна феміністична теорія кінця 90-х рр. ХХ сторіччя піддала обгрунтованій критиці вказаний розподіл як винятково штучний, маючи на увазі, що немає в людському житті нічого абсолютно біологічного, і нічого абсолютно соціального. Поява терміну «гендер» була обумовленою цілою низкою об’єктивних передумов, і стала надзвичайно важливою подією для феміністичної теорії: саме цей термін дозволяв піддати сумніву історичну й культурну незмінність становища чоловіків і жінок, засумніватися в «природному призначенні» осіб різної статі. В цьому — методологічне значення поняття «гендер», який, між тим, є предметом культури: він співвіднесений із соціальною класифікацією на «маскулинне» і «фемінінне». Сталість статі має бути визнана, але також має бути визнаною різноманітність гендеру.

Термін «гендер» в західній соціальній теорії з’явився як раз для того, щоб відійти від традиційної статевої дихотомії чоловічого/жіночого з метою позначення феномену статевої плюральності в сучасній структурі гендерних ідентичностей.

В той же час після офіційного закріплення цього терміну в документах Пекіну-95 (що символізується риторикою «гендерної перспективи», «гендерної експертизи» й «гендерної рівності» в державних документах й у формах активності Гендерних Бюро ООН в країнах колишнього СРСР) контекст його використання апелює якраз до старої дихотомії чоловічого/жіночого. Так, в Законі України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» гендерна рівність визначається як «рівний правовий статус жінок і чоловіків та рівні можливості для його реалізації, що дозволяє особам обох статей брати рівну участь у всіх сферах життєдіяльності суспільства».

 Отже, проблема (існування) гендерних теорій/практик в сучасній Україні є нагальною, ось лише найголовніші виміри вказаної теми:

1) пов’язаність проблеми гендерної свідомості з наявністю в Україні її переважних носіїв — середнього класу;

2) стигматизація і карнавалізація гендерної проблематики в медіа, політичній і масовій свідомості;

3) неготовність (слабкість) українського громадянського суспільства, яке могло би стати рушійною силою гендерних перетворень.

Крім того, серед теоретиків існує поширена думка про те, що головними перепонами для розвитку гендерних студій на пострадянському просторі є біологічний детермінізм та есенціалізм. Така позиція має підтвердження з боку практики: чи не найголовнішим аргументом посполитих громадян і відповідальних держслужбовців проти гендерної політики є непохитне переконання в одвічності й біологічній укоріненості статі в усіх її проявах («жінка має бути жінкою, а чоловік — чоловіком!»).

Пострадянські гендерні дослідження і практики зосереджуються, передусім, на проблемі жіночого соціального статусу; в той же час проблематика тілесності, сексуальності й бажання (зокрема, як питання репродуктивних прав, абортів, сексуального насильства і т.п.) сприймається набагато важче, тому й залишається на маргінесах української гендерної політики.

По-друге, величезна різниця між українським і західним інваріантом гендерної політики полягає в тому, що в Україні ми спостерігаємо досить дивну картину: гендерні теорії виникають раніше, ніж низовий (жіночий чи то чоловічий) рух, і навіть стимулюють появу останніх (в США і Європі все було рівно навпаки).

Проблема гендерної освіти та виховання, гендерної рівності та інші питання, пов'язані з гендерною політикою держави є досить новими, незважаючи на те, що давно ратифіковані ряд міжнародних документів, таких як Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінаціїнації щодо жінок, Пекінська платформа дій і т.д. Все частіше і частіше слова «гендер», «гендерна культура», «гендерна освіта» починають фігурувати в різних державних програмах, спрямованих на підростаюче покоління. Можна навіть сказати, що гендерне виховання стало одним з пріоритетних напрямків виховання дітей та молоді.

Передбачається, що на дошкільній стадії навчально-виховного процесу закладаються основи уявлень про гендерні відмінності, створюється гендернотипове виховне середовище за допомогою вибору одягу, зачіски, іграшок, ігор, кола спілкування та дитячої літератури. У молодших класах слід

прищеплювати соціальні норми мужності і жіночності. У середніх класах повинні бути освоєні відповідні ролі і стереотипи. У старших класах особистість вибудовує власний гендерний профіль, відзначається критичне ставлення до гендерних стереотипів і всім проявам дискримінації, прагнення до досягнення взаєморозуміння між статями. На заключному щаблі виховного процесу, у ВУЗі має бути закріплено відповідальне ставлення особистості до любові й шлюбу, народження й виховання дітей. Гендерний підхід трактується в статеворольовому ключі. Дітям прищеплюються «суто чоловічі й суто жіночі якості», «правильна» статева ідентичність з набором традиційних чоловічих і жіночих якостей. Такий підхід можна назвати антигендерним або псевдогендерним і можна виділити наступні проблеми:

гендерні уявлення не тільки сучасних школярів, а й деяких вчителів дуже поверхові і відображають існуючі в суспільстві стереотипи у відповідності з традиційними уявленнями про маскулінності і фемінності;

вчителі налаштовані скептично по відношенню до гендерної проблематики;

гендерне виховання носить локальний і безсистемний характер;

часто гендерне виховання замінюється статевою просвітою або повністю

зводиться до сімейного виховання;

відсутнє належне науково-методичне забезпечення, яке б допомогло

педагогам налагодити процес гендерного виховання.

Для їх вирішення деякі педагоги пропонують свої, альтернативні моделі проектів гендерного виховання, основою якого стала б рівність умов і вимог для обох статей, орієнтація на партнерство у взаєминах. Ось план практичних дій, запропонований С. М. Вафін: розширення зон самореалізації (наприклад, заохочення дівчаток до технічного моделювання, а хлопчиків - до самообслуговування); організація рівноправної співпраці хлопчиків і дівчаток у спільній діяльності; зняття традиційних культурних заборон на емоційне самовираження хлопчиків; організація самозаохочення та підвищення самооцінки дівчаток; залучення до виховання обох батьків. Такий підхід, на її думку, сприяв би розширенню можливостей представників обох статей, їх кращої соціалізації та самореалізації.

Так чи інакше, гендер зводиться до взаємовідносин статей, материнства, батьківства, сімейних стосунків, а питання рівності зводяться до взаємоповаги. Дітям пропонується освоювати типові ролі і виробляти позитивне до них ставлення. Таке трактування виключає будь-який натяк на фемінізм і соціальну критику. Так що поки залишається тільки констатувати наступне: «гендерні стереотипи в наш час продовжують транслюватися і закріплюватися через такий інститут соціалізації як школа».

Україна перебуває у процесі трансформації в демократичне суспільство. Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей для чоловіків і жінок» — вагомий крок у впровадженні політики гендерної рівності на державному рівні. Україна ратифікувала основні міжнародні документи стосовно забезпечення рівних прав і можливостей для чоловіків і жінок: Конвенцію ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Цілі Розвитку Тисячоліття (ЦРТ), визначивши для себе забезпечення гендерної рівності як важливу складову подальшого розвитку та як один з пріоритетів державної політики.

З іншого боку, відповідно до даних як міжнародних, так і вітчизняних досліджень, українське суспільство залишається патріархальним у поглядах щодо участі жінок і чоловіків в публічній і у приватній сферах життя суспільства; в політиці, на ринку праці та в сім’ї спостерігається гендерна дискримінація.

Відповідно до ЦРТ, визначених на Саміті Тисячоліття ООН у вересні 2000 р., які є обов’язковими для виконання до 2015 р., Україна серед своїх цілей визначила забезпечення гендерної рівності. І кожен з нас має долучитися до виконання цих завдань.

Джерело: управління у справах сім’ї, молоді та спорту Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації