«У пошуках примирення». До 70-ї річниці початку депортації етнічних українців з території Польської Народної Республіки 1944-1951 роках
Незабаром Україна і Польща відзначатимуть 70-ту річницю масових депортацій українського населення із їх етнічних земель – Лемківщини, Холмщини, Підляшшя та Надсяння.
Без сумніву, що ця дата, як і відзначення 70-тої річниці Волинської трагедії, стане черговим випробуванням для двох країн.
З одного боку, це буде новий виклик для українців, їхньої національної гідності, а з другого - лакмусовий папірець, який перевірить щирість і міцність українсько-польських взаємин.
9 вересня 2014 року минає 70-та річниця від часу підписання Угоди між Українською РСР та Польським Комітетом Національного Визволення, що стало початком масових депортацій українців з їх етнічної території. Депортації тривали протягом 1944–1951 років і відбувалися із застосуванням методів державного терору, з брутальним порушенням прав людини та нації, цинічним нехтуванням принципів справедливості. На відміну від виселення поляків із Західної України, депортація українців з їх етнічних земель мала ознаки етнічних чисток.
При цьому реалізація згаданої угоди була лише початком української трагедії.
Примусове виселення українців з їхніх етнічних земель у складі Польської Народної Республіки – Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, а також з територій колишніх Дрогобицької та Львівської областей у 1944–1951 роках було однією з найтрагічніших сторінок у новітній історії України.
Ухвалення Постанови необхідне у зв’язку з тим, що під час проведення депортацій та етнічних чисток фактично не було протестів та осуду з боку урядів країн світу, зокрема Західної Європи. До сьогодні депортовані та їхні нащадки не отримали відповідного статусу, моральних та матеріальних компенсацій.
Імперська політика Польщі щодо українців під час Другої світової війни та після її закінчення не стала новою в українській історії. Столітні процеси примусового і жорстокого ополячення, окатоличення, дискримінації на соціальному ґрунті свідчать про те, що трагедія українців у 1944–1951 роках є лише однією ланкою польського терору проти української нації.
У ХХ ст. українсько-польські суперечності значно загострилися. Війна Другої Речі Посполитої проти Західноукраїнської Народної Республіки, укладення Польщею з РСФСР Ризького договору у 1921 році та невиконання рішень Ради Послів країн Антанти 1923 року відносно Галичини, що зумовило окупацію західноукраїнських земель Польщею, асиміляція та окатоличення українців, військове осадництво, боротьба проти українського національно-визвольного руху, міжвоєнна урядова "пацифікація", яка являла собою системний державний терор проти українського народу, руйнування православних церков на Волині, Холмщині та Підляшші, таємна ухвала Кабінету міністрів Польщі у 1939 р. про витіснення українців з етнічних земель, масові вбивства польськими шовіністичними формуваннями цивільного українського населення протягом 1942–1947 рр. – усі ці події яскраво ілюструють, що етнічна чистка 700 тис. українців у 1944–1951 рр. була продовженням політики польського імперіалізму.
Депортації та етнічні чистки відбувалися у кілька етапів.
Перший етап. Офіційним відліком початку етнічних чисток українців вважається Угода між Урядом УССР та Польським Комітетом Національного визволення "Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР" від 9 вересня 1944 року (нині чинна). З території Польщі підлягало депортації усе населення української національності. Перший етап депортації тривав до 1946 року.
Згідно з умовами угоди між ПНР та УССР передбачалося, що "евакуація є добровільною і тому примус не може бути застосований ні прямо, ні опосередковано". Проте численні свідчення українських переселенців та наукові дослідження істориків довели, що "евакуація" була примусовою і проводилась у брутальний спосіб, тож під виглядом "евакуації" польською владою здійснювалася депортація українців. Можна стверджувати, що керівництво ПНР спланувало етнічну чистку щодо українців. Унаслідок депортацій 1944–1946 рр. до УССР було примусово переселено 482 800 українців. Основну масу виселенців становили люди, яких змусив покинути рідні землі терор польського підпілля, а потім регулярної польської армії. Попри всі обіцянки, українцям на переселених територіях не було компенсовано втрати землі, житла та господарства.
Другий етап. Кульмінаційним моментом українсько-польського протистояння стала операція "Вісла", яку у 1947 провела комуністична Польща разом із Радянським Союзом та Чехословаччиною.
Операція "Вісла" розпочалася 28 квітня 1947 року. Її офіційним приводом стало звинувачення УПА у вбивстві 28 березня польського генерала Кароля Сверчевського. 31 січня було видано наказ провести у Ряшівському воєводстві облік українського населення, 14 лютого новоторзький староста Лєх Лея звернувся з проханням виселити лемків, 27 березня під час засідання Державної комісії безпеки обговорювалася пропозиція депортації українців. Ці факти свідчать, що польська влада планово розробляла ідею етнічної чистки українців.
28 квітня 1947 року о 4 годині ранку Оперативна Група Польського війська "Вісла" у складі 20 тисяч солдатів та офіцерів розпочала виселення українців з Лемківщини, Надсяння Холмщини та Підляшшя вже на західні та північні території Польщі (так звані "зємє одзискане"). Це була чергова спроба поляків вирішити "українське питання", тобто, здійснити колонізацію етнічних українських земель та примусову асиміляцію українців. За умов, коли Совєцький Союз відмовився надалі приймати переселенців, депортації проводилася на новоприєднані землі, які до цього входили до складу Німеччини. Цей другий етап депортації чинився під приводом боротьби з УПА. Одночасно з протиправними діями офіційної польської влади, польські шовіністичні формування (ВІН, АК, НСЗ) розгорнули терор стосовно автохтонного українського населення. За масштабом та методами проведення, ці злочинні дії можна охарактеризувати як етнічну чистку з ознаками геноциду. І після завершення боротьби проти українського підпілля на цих землях тема повернення українців до своїх домівок не обговорювалася.
На відміну від попереднього етапу виселення (1944–1946 рр.), усі подальші депортації українців проводились уже без будь-яких формальних вказівок про добровільність та відбувалися з допомогою регулярних військових формувань, виключно примусовими методами.
Одним із безпрецедентних фактів в історії післявоєнної Європи було ув’язнення українців у колишньому гітлерівському концтаборі Явожно у Польській Народній Республіці, який за нелюдськими умовами існування у ньому людей може зрівнятися лише із німецьким концтабором "Освенцім". В контексті операції "Вісла" сюди відправили кілька тисяч політично активних українців.
Таким чином, внаслідок насильницької спецоперації "Вісла" ще 150 тисяч українців були змушені покинути рідні землі, кілька тисяч мучилися у концтаборі Явожно, з них майже 200 загинули. В цілому жертвами депортації стали понад півмільйона наших земляків.
Третій етап. Підставою для продовження депортації був підписаний 16 серпня 1945 р. Договір між СССР та ПНР "Про совєцько-польський державний кордон". Згідно з цим Договором протягом 1948 р. углиб УССР було виселено 9125 українців. Депортація відбувалася з територій південно-західної частини Турківського району, Ліського повіту (Західна Бойківщина), Мостиського, Медицького, Нижанковицького, Добромильського районів (колишньої Дрогобицької області) та територій Львівської області, що відійшли до Польщі.
Четвертий етап. Останній етап депортації українців відбувся відповідно до Договору між СССР та ПНР "Про обмін ділянками державних територій" від 15 лютого 1951 року. Примусове виселення проводилось у 1951 році з території колишнього Нижньо-Устриківського, частин Хирівського та Стрілківського районів колишньої Дрогобицької області, які були передані ПНР. З цих земель українців примусово вивозили у південні та східні області УССР. Унаслідок реалізації положень цього Договору було депортовано близько 32 тис. українського населення з території, яка формально вже належала Польщі, на територію СССР. За архівними даними, в Одеську область переселено 2181 сім’ю (10283 особи), у Сталінську (Донецьку) область – 2285 сімей (10037 осіб), у Херсонську область – 1113 сім’ї (5059 осіб), Миколаївську область – 1588 сімей (6687 осіб).
Примусове виселення є однією із найбільших несправедливостей, з якою може зіткнутися будь-яка людина. Українцям відводилося від 24 до 48 годин для збору в дорогу. Етнічні чистки супроводжувалися політичними репресіями, антиукраїнською істерією, масовим терором з боку польських шовіністичних банд, спаленням українських сіл, нелюдськими знущаннями та жорстокими вбивствами тисяч безневинних. Ці злочини коїлися за етнічною ознакою і були спрямовані проти української національної спільноти.
З території ПНР відправлення відбувалося переважно у товарних потягах – часом в одному вагоні з худобою. Іноді потяг доводилося чекати кілька тижнів просто неба. Деколи до місця призначення їхали протягом цілого місяця.
Найважче було мешканцям Прикарпаття і Карпат, яких вивезли у степи південних областей України, оскільки їхній традиційний уклад життя формувався у гірських лісистих місцевостях. Переселені українці моментально повинні були розпочинати життя заново, шукати можливості для господарювання за нових умов, шляхів протидії асиміляції, способів збереження своєї самобутньої культури та традицій. Це все відбувалося в атмосфері, за якої вони не мали права навіть говорити про жахи депортації.
Примусове переселення призвело до руйнування історичних, матеріальних, моральних та культурних цінностей Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя і поставило під загрозу знищення цілі етнографічні групи українського народу. Це була відкрита та цілеспрямована політика ПНР на знищення національної ідентичності та культури українців. Це був етноцид щодо українців.
Згідно зі статтею 2 Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього геноцидом є "навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне її знищення". Тому етнічна чистка українців у 1944–1951 рр. мала ознаки геноциду.
За роки незалежності Україна, Польща, інші держави та міжнародні організації досі не засудили депортацію українців із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, а також з територій колишніх Дрогобицької та Львівської областей у 1944–1951 рр.
В Україні до сьогодні немає окремого закону, який захищав би права та гідність депортованих, забезпечував збереження для нащадків пам’яті про ці трагічні події.
Джерело: відділ з питань внутрішньої політики та зв’язків з громадськістю