Він живе серед нас: Федоровський Микола Андрійович
У веремії багряниць страшенних
В атаку йшли не задля нагород
Нема солдат сьогодні безіменних
Бо їм імя – це наш увесь народ.
Столиця готується відзначити 70-ту річницю визволення міста від німецько - фашиcтських загарбників.
Наразі у Києві проживає 498 ветеранів, які брали участь у звільненні та обороні Києва. З них 34 – мешканці Святошинського району столиці.
До 70 - ї річниці такої визначної події, Святошинська районна в місті Києві державна адміністрація продовжує цикл публікацій про воїнів-визволителів Києва, які живуть серед нас.
Війна залишила нам в пам'ять тисячі героїчних сторінок. Перелистуючи їх, серце завмирає від героїчних подвигів, чи навпаки закрадається злість до ворога, який нещадно нищив не тільки сім'ї, села, міста, а й цілі народи.
Але, несучи в собі цю святу біль, цю світлу пам'ять, чи не забуваємо інколи про героїв, які були в наших родинах, які живуть з нами на одній сходовій клітині, які їздять з нами в громадському транспорті, стоять в чергах в магазині…, які зробили великий внесок у велику перемогу.
Одним з таких людей є Федоровський Микола Андрійович 1926 року народження, уродженець с. Заводичі Броварського район, що на Київщині.
… «Я добре пам’ятаю, голодний 1933 рік, коли я вперше пішов у перший клас сільської школи. Мої батько й мати одними з перших почали працювати в колгоспі, оскільки в ті часи відмова від ведення колективного була прямою дорогою до розкуркулення.
В 1939 році помер батько. Мені тоді виповнилося 13 років. Я пам’ятаю, як на його могилі чомусь замість хреста встановили дубовий стовп з червоною зіркою нагорі, а на хрест замінили вже перед приходом німців.
Після смерті батька довелося розпрощатися з дитинством і рано стати дорослим.
Сільське життя було нелегким, але залишившись годувальником родини мені довелося поспіхом опановувати працю в колгоспі. Особливо любив займатися кіньми, яких в колгоспі було багато.
В 1941 році я закінчив 8-річку. Прийшов додому зі школи (а саме була неділя 22 червня) з другом Степаном. Степан одягнув навушники детекторного радіоприймача і ми з нетерпінням стали чекати, коли з ретранслятора розпочнеться виступ Молотова. Я добре пам’ятаю слова своєї матері. Вона сказала: «Мабуть це вже розпочалася війна»… І вона не помилилась.
Мій рідний дядько Єременко Іван Ігнатович в той час працював директором великої торфорозробки на Чернігівщині. Перед самою окупацією 1 секретар Чернігівського обкому партії Федоров А.Ф. (майбутній двічі Герой Радянського Союзу) назначив дядька командиром партизанського загону.
Під час воєнної наступальної операції, в лісі до партизанського загону мого дядька прибився поранений старший політрук Червоної армії Таранушенко Микола Михайлович.
Після сутички з німцями землянки (одна з боєприпасами, інша з харчами) які мій дядько підготував заздалегідь були розкрадені, тому єдиною надією на порятунок було дістатися до села.
Тривалий час ми з матір’ю переховували партизанів-підпільників від стороннього ока. Це було дуже небезпечно. Якби хтось дізнався, що хтось із сім’ї воює на боці «совєтов» біди було не уникнути. Хоч старий, хоч малий, результат був один – розстріл або шибениця.
Ранньою весною 1942 року вони пішли в Чернігівські ліси, а я продовжував бути розвідником та зв’язковим. Не один раз потрапляв у такі ситуації, коли повинен був загинути, але у долі напевно були інші плани стосовно мене.
Коли у 1943 році на Чернігівщину ступила Червона армія, польовий військкомат призвав мене до її лав, зарахувавши мене до 8-го полку 38-ї армії 1-го Українського фронту, в якому я і приймав участь у визволенні Києва.
Після визволення Житомира нас в січні 1944 погрузили в теплушки і відправили воювати на Далекий Схід. Майже два місяці, поки поїзд прямував у пункт призначення, німецькі бомбардувальники обстрілювали потяг.
А в 1945 ми воювали з Японією…
Сьогодні я єдиний, хто залишився в живих з 8-го полку, що звільняв Київ».
- Миколо Андрійовичу, а як склалася Ваша доля після завершення війни?
«Так вийшло, що після закінчення війни, я спочатку потрапив на курси кравців у Владивостоці, але не встигнувши їх закінчити мене і ще трьох моїх товаришів (відмінників навчання) направили на курси військових кравців… в Москву! Там мене чекало суворе і серйозне навчання.
Мені доводилося обшивати вище військове керівництво. Особливо пам’ятною для мене стала доручена справа по пошиттю парадного мундира Генерал-майору авіації Василю Сталіну…»
- А що сталося з Вашою родиною? І чому після Москви з її можливостями ви все таки вирішили повернутися додому?
«Розуміючи, що десь під Києвом одна-однісінька залишилась моя мати, я нарешті наважився попросити начальника курсів відправити мене на батьківщину в Київ. Так в 1948 році я повернувся додому.
В Києві я працював в різних організаціях, але останні 35-років я працював закрійником на Південно-західній залізній дорозі і вже 15 років я є автором форменного одягу та розпізнавальних знаків залізничників України».
- Миколо Андрійовичу, Ви автор чудових і проникливих віршів. Що надихає Вас на їх створення?
«Спогади…Війна не приносить щастя нікому: ні тим, хто починає війну, ні тим, хто проти власної волі вимушений брати в ній участь».
«Была война … Дороги фронтовые…
Окопы, дождь и снежные поля…
И письма матери родные:
«Сыночек. Береги себя».
И пусть не верите вы в Бога,
Но я молюсь за всех за вас,
И слезы вытираю у порога
Скорее бы пришел победный час.
Каким он будет я не знаю
И доживу ли до него,
Но мира всей душой желаю,
И жду сыночка своего…»